23 листопада в Україні відзначать День па́м’яті жертв голодоморів

23 листопадаа 2019

Про події 1932-33 років – спогади свого дитинства нашій знімальній групі розповіла Лідія Сазоненко.

Тихий голод – такими словами Лідія Сазоненко згадує ті часи. Говорить, у їх селі – ще дівчинкою вона з батьками жила у Полтавській області – під час голоду всі допомагали один до одному.

Лідія Сазоненко

Ну, я маленькая была, меня и посылали – возьми то, возьми другое. Мама работала в колхозе. И в колхозе что, где принесет, где что подымет, найдет, все несет домой.

У серванті під склом поміж фотографій та посуду лежать колоски. Їх Лідія зібрала з поля просто для декору. А в часи голодомору маленька дівчинка збирала їх для того, аби трохи поїсти.

Лідія Сазоненко

Приходили домой, мяли эти колосочки. Это зерно то в ступе товкли, супы варили.

Суп варили з розрахунку на чотирьох. Мати, батько, дідусь і сама Ліда. Який смак мала страва не пам’ятає. Але, говорить, чи може бути добрим смак у звичайної води із зерном?

Батько Лідії працював на залізниці, його знали у всьому селищі. Інколи сусіди ділились їжею з її родиною, бо сім’я Лідіїї жила бідно. Так і виживали, пригадує жінка.

Лідія Сазоненко

А мама, кто-то из богатых кто-то ее нанял, чтоб она что-то постирала чи поубирала, и ей дали яйцо. Она принесла, но я ж не видела, как она его принесла. А на кровати что я, 3 годика. С одного быльца до другого бегаю, а она под подушкой его спрятала, чтобы я не нашла. А потом, как пришла она с поля, как глянула, а оно раздавленное. Все равно шкарлупки мы повынимали и яйцо это я съела.

Але мати не сварила. Навіть, у ту тяжку пору. Тому, напевно, і у пам’яті Лідії, ті часи і закарбувались як «тихі». Самого відчуття голоду Лідія не пам’ятає. Говорить, діти такого пам’ятати, напевно, і не мають. Бо коли дитині хочеться їсти, вона просто плаче.

Олена Павличенко, Дмитро Поздняков.